Вілард ван Орман Квайн ДВІ ДОГМИ ЕМПІРИЗМУ 1 Вступ Новочасний емпіризм значною мірою…
- User
Вілард ван Орман Квайн ДВІ ДОГМИ ЕМПІРИЗМУ 1 Вступ Новочасний емпіризм значною мірою зумовлено двома догмами. Перша полягає у вірі у фундаментальну різницю між аналітичними істинами, тобто такими, що ґрунтуються на незалежних від фактів значеннях, та синтетичними істинами, що ґрунтуються на фактах. Друга догма полягає в редукціонізмі, тобто вірі в те, що будь-яке осмислене висловлювання еквівалентне певній логічній конструкції термінів, які мають стосунок до безпосереднього досвіду. Я доводитиму безпідстав- ність обидвох догм. Один із вислідів відмови від цих догм полягає, як ми побачимо, у розмиванні гаданих меж між спекулятивною метафізикою та природознавством. Іншим вислідом є перехід до прагматизму.
- Тло аналітичності Г’юмове розрізнення зв’язків ідей та зв’язків фактів та Лябніцеве розрізнення істин розуму й істин факту передвіщали встановлену Кантом різницю між аналітич- ними та синтетичними істинами. Ляйбніц казав про істинність істин розуму в усіх можливих світах. Якщо не зважати на образність, це значить, що істини розуму є істинами, які, надісь, не можуть бути хибними. У тім самім дусі ми чуємо визначен- ня аналітичних висловлювань як висловлювань, заперечення яких самосуперечні. Але це визначення має малу пояснювальну цінність. Поняття самосуперечності – у найширшому сенсі, необхідному для цього визначення аналітичності, – потребує з’ясування так само, як і самé поняття аналітичності. Обидва поняття становлять два боки однієї сумнівної монети. Кант розумів аналітичне висловлювання як таке, що приписує своєму суб’єктові не більше, ніж сам суб’єкт вже концептуально містить. Це формулювання має два недоліки: воно обмежується висловлюваннями, що мають суб’єкт-предикатну форму, і воно покликається на поняття вмісту, що лишається метафорою. Утім, задум Канта, очевидніший на підставі його вжитку поняття аналітичності, ніж на підставі визначення цього поняття, можна переформулювати так: висловлювання є © Вілард ван Орман Квайн, 2015 1 Переклад з англійської Івана Іващенка за виданням Quine, W.V.O. «Two Dogmas of Empiricism». In: Harding, S.G. (ed.) Can theories be refuted? Essays on the Duhem-Quine thesis. Dordrecht; Boston: D. Reidel, 1976, P. 41–64. Літературна й наукова редакція В'ячеслава Циби. – Прим. ред. ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 9 Вілард ван Орман Квайн аналітичним, якщо воно є істинним в силу значень і незалежно від факту. У згоді з цією провідною ниткою, розгляньмо допустове поняття значення. Нагадаймо, що значення не слід ототожнювати з іменуванням [див.: Quine, 1953, p. 9] 2 . Приклад Фреґе про «вечірню зорю» та «ранкову зорю» та Раселів приклад про «Скота» та «автора Веверлі» унаочнюють, що терміни можуть іменувати ту саму річ, проте мати різне значення. Це розрізнення значення та іменування не менш важливе на рівні абстрактних термінів. Терміни «9» та «число планет» іменують ту саму абстрактну сутність, але їх, либонь, треба вважати відмінними за значенням. Астрономічне ж спостереження, а не проста рефлексія про значення, потребувало визначення однаковості згаданих сутностей. Наведені вище приклади складаються з синґулярних термінів, конкретних та абс- трактних. У випадку загальних термінів чи предикатів ситуація дещо інша, але схожа. Тоді як мета синґулярного терміну полягає в позначенні сутності, абстрактної чи конкретної, загальний термін такої мети не має. Утім, загальний термін є істин- ним щодо сутності: або кожної з багатьох, або жодної (див.: FLPV, p. 10 & 107–115). Клас усіх сутностей, щодо яких загальний термін є істинним, називається обсягом терміна (extension of the term). Тож протиставляючи значення синґулярного терміна та пойменовану сутність, ми так само маємо розрізняти значення загального терміна та його обсяг. Наприклад, загальні терміни «істота з серцем» та «істота з нирками» є, може, подібними за обсягом, але різними за значенням. Сплутування значення з обсягом у випадку загальних термінів є не таким поши- реним, як сплутування значення з іменуванням у випадку синґулярних термінів. Далебі, протиставлення змісту (чи значення) та обсягу або, у випадку словника, конотації й денотації є загальним місцем у філософії. Аристотелеве поняття сутності було, безперечно, предтечею сучасного поняття змісту чи значення. Для Аристотеля сутнісним у людині було буття раціональною, а випадковим – буття двоногою істотою. Утім, існує важлива відмінність між цією настановою та доктриною значення. Справді-бо, доктрина значення може визнати (хай навіть лише заради арґументу), що раціональність міститься в значенні слова «людина», тоді як двоногість – ні. Але двоногість може бути водночас наявною в значенні «двонога тварина», тоді як раціональність – ні. Отже, з точки погляду доктрини значення не має жодного сенсу казати про даного індивіда, який одночас- но є людиною та двоногим, що його раціональність є сутнісною, а його двоногість – випадковою. І навпаки. За Аристотелем, речі мали сутності, проте лише мовні форми мають значення. Значення є тим, чим стає сутність, коли вона розлучається з предметом референції (reference) та одружується зі словом. Для теорії значення важливим питанням є природа її об’єктів: яким різновидом речей є значення? Відчутну потребу в згаданих сутностях можна пояснити ранньою невдачею врахувати те, що значення та референція відрізняються. Коли ж теорія значення чітко відокремлена від теорії референції, то лишається недовго до визнан- ня, що основною справою теорії значення є просто синонімія мовних форм та аналітичність висловлювань. Самі ж значення, як невиразні перехідні сутності, можна геть відкинути (див.: FLPV, p. 11 і далі & p. 48 і далі). Тоді проблема аналітичності постає перед нами по-новому. Далебі, не треба дов- го шукати висловлювань, які філософський загал оголошує аналітичними. Ці висло- 2 Надалі посилання на це джерело позначатимуться абревіатурою FLPV. – Прим. ред. 10 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму влювання поділяються на два класи. Висловлювання першого класу, які можна назвати логічно істинними, типізовані так: (1) Не існує неодружених чоловіків, що є одруженими. Важливою рисою цього прикладу є те, що він є істинним не лише сам по собі, а лишається істинним за будь-яких тлумачень слів «чоловік» та «одружений». Якщо ми припускаємо первинність реєстру логічних частинок, який містить «жоден», «не-», «ні», «якщо», «то», «та» тощо, тоді логічна істина взагалі є висловлюванням, яке є істинним і лишається істинним за будь-яких тлумачень його складників, окрім логічних частинок. Утім, існує також другий клас аналітичних висловлювань, що типізований так: (2) Не існує одружених парубків. Характерна риса такого висловлювання полягає в тім, що його можна перетвори- ти на логічну істину, уживаючи синоніми. Так, (2) можна перетворити на (1), ужи- ваючи «неодружений чоловік» замість його синоніма «парубок». Нам досі бракує потрібної характеристики цього другого класу аналітичних висловлювань, а заразом аналітичності взагалі, позаяк у попередньому описі ми мали спиратися на поняття «синонімії», що потребує з’ясування не менше за саму аналітичність. Останнім часом Карнап схилявся до пояснення аналітичності через покликання на те, що він називає описами станів [Carnap,1947: p. 9 і далі; 1950b: p. 70 і далі]. Опис стану є вичерпним наданням значень істини (truth values) атомарним або нескладеним висловлюванням мови. На думку Карнапа, всі інші висловлювання мови складаються з їхніх частин за допомогою звичних логічних засобів у такий спосіб, що значення істини кожного складного висловлювання встановлюється для кожного опису стану за допомогою логічних законів, що підлягають конкретизації. Висловлювання вважають аналітичним тоді, коли воно виявляється істинним за будь-якого опису стану. Цей підхід постає адаптацією Ляйбніцевого твердження «істинний в усіх можливих світах». Утім, зважмо, що ця версія аналітичності слугує своїй меті лише в тому разі, якщо атомарні висловлювання мови, на відміну від «Джон є парубком» і «Джон є одруженим», є взаємно незалежні. Інакше тоді був би опис стану, який приписував би істину як висловлюванню «Джон є парубком», так і «Джон є одруженим», а отже, запропонований критерій перетворював би висловлю- вання «Не існує одружених парубків» радше на синтетичне, ніж на аналітичне. Отож критерій аналітичності в термінах опису стану слугує лише для мов, що позбавлені позалогічних пар синонімів, на кшталт «парубка» та «неодруженого чоловіка», тобто пар синонімів такого типу, що призводить до виникнення «другого класу» аналітичних висловлювань. Критерій в термінах опису стану в найкращому разі становить реконструкцію логічної істини, а не аналітичності. Я не хочу припускати, що Карнап має з цього приводу якісь ілюзії. Його спроще- на модель мови з її описами станів має на меті не загальну проблему аналітичності, а прояснення ймовірності та індукції. Проте нашою проблемою є аналітичність. Основна ж складність полягає тут не в аналітичних висловлюваннях – логічних істинах, а радше в другому класі, який залежить від поняття синонімії.
- Визначення Декого заспокоює, що можна редукувати аналітичні висловлювання другого кла- су до аналітичних висловлювань першого класу – логічних істин – за допомогою визначення. «Парубка», приміром, визначають як «неодруженого чоловіка». Але як ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 11 Вілард ван Орман Квайн ми виявляємо, що «парубка» визначено як «неодруженого чоловіка»? Хто його так визначив і коли? Чи маємо ми покликатися на найближчий словник і визнавати лексикографічне формулювання законом? Ясна річ, це значило би ставити віз поперед коня. Лексикограф є емпіричним науковцем, ділом якого є реєстрація попередніх фактів. Якщо він тлумачить «парубка» як «неодруженого чоловіка», то це ґрунтується на його вірі в те, що існує синонімічний зв’язок між цими формами: імпліцитний взагалі або панівний вжиток, що передує його власній роботі. Припу- щене тут поняття синонімії все ще потребує пояснення, ймовірно в термінах, що апелюють до мовної поведінки. Авжеж, «визначення», що є лексикографічним звітом про спостережену синонімію, не можна вважати основою синонімії. Далебі, визначення не є винятковою діяльністю філологів. Філософи й науковці часто мають нагоду «визначити» незрозумілий термін за допомогою його парафра- зування в термінах усталенішого словника. Але зазвичай таке визначення, на кшталт філологічного, є суто лексикографічним, що встановлює зв’язок синонімії, який передує наявному викладу. Не зовсім зрозуміло, що саме значить встановлювати синонімію та якими можуть бути взаємозв’язки, що є необхідними та достатніми для належного опису двох мовних форм як синонімів. Утім, хай якими можуть бути ці взаємозв’язки, зазвичай вони ґрунтуються на вжитку. Тоді визначення, що повідомляють про обрані прикла- ди синонімії, виявляються звітами про вжиток. А втім, існує різновид активності визначення, який не обмежується звітуванням про дану наперед синонімію. Я маю на увазі те, що Карнап називає експлікацією, – дія, до якої схильні філософи, а також науковці в їхні найфілософічніші миті. Метою експлікації є не так парафразування ознàченика (definiendum) цілковитим синоні- мом, як, власне, удосконалення означеника шляхом удокладнення або доповнення його значення. Але навіть експлікація, хоч і не лише звітує про дану наперед сино- німію між означеником та означником (definiens), все одно ґрунтується на іншій даній наперед синонімії. Це можна побачити так. Будь-яке варте експлікації слово має певні контексти, які, як ціле, зрозумілі й достатньо точні, щоби бути корисними, а мета експлікації в тім, щоби зберегти ці обрані контексти, удокладнюючи вжиток інших контекстів. Тому задля придатності даного визначення для цілей експлікації потрібна не синонімія означеника в його попередньому вжитку з означником, натомість синонімія кожного із цих обраних контекстів означеника, що розглядаєть- ся цілісно в його попередньому вжитку, із відповідним контекстом означника. Два альтернативні означника можуть однаково відповідати цілям даного завдан- ня експлікації, проте не бути синонімічними, щоби вони могли почергово слугувати в межах обраних контексів, але відрізнятися деінде. Пристаючи до одного з цих означників, визначення експлікативного типу доконче витворює зв’язок синонімії між означеником та означником, якого воно раніше не містило. Проте таке визна- чення досі позичає свою експлікативну функцію, як ми побачили, з даних наперед синонімій. А втім, ще залишається особливий різновид визначення, який взагалі не відсилає до попередніх синонімій, а саме експліцитне конвенційне запровадження нових позначень з метою цілковитої абревіатури. У цьому випадку означеник стає синоні- мом означника лише тому, що його навмисно утворили з такою метою. Тут ми маємо до діла із цілком явним випадком синонімії, утвореної за допомогою визна- 12 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму чення. Хотілося б, щоби всі види синонімії були зрозумілими. Що стосується інших випадків, то визначення ґрунтується радше на синонімії, ніж на її поясненні. Слово «визначення» набуло небезпечно обнадійливого звучання, чим воно, певна річ, зобов’язане його поширеності в логічних і математичних текстах. Зараз має сенс відхилитися від теми задля короткої оцінки ролі визначення у формальних дослі- дженнях. У логічних і математичних системах можна прагнути будь-якої з двох взаємно протилежних типів економії, кожна з яких має свою своєрідну практичну користь. З одного боку, ми можемо шукати економії практичних виразів – простоти та стислос- ті у висловлюваннях про різні зв’язки. Цей тип економії зазвичай вимагає характер- них стислих позначок заради розмаїття понять (wealth of concepts). Утім, з іншого боку, і на противагу першому типу, ми можемо шукати економію в граматиці та словнику. Ми можемо спробувати знайти мінімум базових понять, які, щойно кожному з них надано характерне позначення, уможливлюють увиразнення будь- якого іншого бажаного поняття шляхом простого комбінування та повторення наших базових понять. Другий тип економії в одному аспекті є непрактичним, позаяк нестаток базових зворотів спонукає до необхідного подовження розмови. Але в іншому аспекті він є практичним: він істотно спрощує теоретичний дискурс про мову, мінімузуючи терміни та форми конструювання, з яких вона складається. Обидва типи економії, хоча й несумісні на перший погляд, є по-різному цінними. Як наслідок, виник звичай комбінувати обидва типи економії шляхом вироблення двох мов, одна з яких є частиною іншої. Інклюзивна мова, хоч і надмірна в граматиці та словнику, є економною в довжині повідомлення, тоді як частина, що називається примітивним позначенням, є економною в граматиці та словнику. Ціле та частина узгоджуються правилами перекладу, де кожен зворот не в примітивному позначенні дорівнює певному комплексові, збудованому з примітивного позначення. Ці правила перекладу є так званими визначеннями, що постають у формалізованих системах. Їх краще розглядати не як доповнення до однієї мови, а як узгодження між двома мовами, одна з яких є частиною іншої. Але ці узгодження не є випадковими. Вони мають показати, як примітивні поз- начення можуть досягати всіх цілей, забезпечувати стислість і зручність надмірної мови. Як наслідок, у кожному випадку можна чекати узгодження означеника та його означника одним з трьох описаних шляхів. Означник може бути точним парафразу- ванням означеника докладнішим позначенням, зберігаючи пряму синонімію 3 у вжитку антецедента. Або означник, в дусі експлікації, може перевершувати антеце- ндентний вжиток означеника. Або, урешті-решт, означеник може бути по-новому створеним позначенням, з новим, наданим тут і зараз значенням. Як у формальних і неформальних дослідженнях, ми так само подибуємо це ви- значення – за винятком граничного випадку експліцитно конвенційного запрова- дження нових позначень – залежним від попередніх зв’язків синонімії. Отож визна- ючи, що поняття визначення не містить розв’язку проблеми синонімії та аналітично- сті, зосередьмося надалі на синонімії без розгляду визначення. 3 Згідно з важливим варіантом сенсу «визначення», збережений стосунок може бути слабшим стосунком, що ґрунтується лише на згоді щодо референції, див.: FLPV, p. 132. Але визначення в цьому сенсі краще зігнорувати з уваги на даний контекст, позаяк воно іррелевантне стосовно питання синонімії. ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 13 Вілард ван Орман Квайн
- Узаємозамінність Докладнішого розгляду заслуговує природне припущення, що синонімія двох мовних форм полягає просто в їхній взаємозамінності в усіх контекстах без зміни значення істинності – взаємозамінність, за словами Ляйбніца, salva veritate [порівн.: Lewis, 1918: p. 373]. Зауважмо, що схоплені таким чином синоніми можуть бути навіть нечіткими доти, доки нечіткість узгоджується. Проте зовсім не є істинним, що синоніми «парубок» і «неодружений чоловік» скрізь є узаємозамінними salva veritate. Істини, що стають хибними внаслідок заміни «парубка» на «неодруженого чоловіка» легко сконструювати за допомогою висловів «бакалавр мистецтв» 4 або «квіти волошки», а також за допомогою цитати: «Парубок» має менше як десять літер. Утім, такі контрприклади можна, мабуть, спростувати шляхом тлумачення кож- ного з висловів «бакалавр мистецтв», «квітки волошки» та цитати «парубок» як окремих неподільних слів, а також через застереження, що взаємозамінність salva veritate, яка має бути пробним каменем синонімії, не підлягає застосуванню до фрагментів усередині слова. Такий виклад синонімії, якщо припустити його прийня- тність з інших міркувань, далебі, має ту ваду, що він відсилає до попередньої конце- пції «слова», яка і собі може залежати від теперішніх труднощів формулювання. Як не є, можна заявити про певний поступ завдяки редукуванню проблеми синонімії до проблеми слова (wordhood). Спробуймо трохи піти в цьому напрямку, не піддаючи сумнівові поняття «слова». Залишається питання, чи взаємозамінність salva veritate (окремо від фрагментів у межах слів) є достатньою умовою для синонімії, чи, навпаки, деякі гетеронімні вирази можуть бути таким чином узаємозамінними. Тепер прояснімо, що ми тут не розглядаємо синонімію в сенсі цілковитої тотожності в психологічних асоціаціях чи поетичності, справді-бо, два вирази не можуть бути синонімами в такому сенсі. Ми розглядаємо лише те, що можна назвати когнітивною синонімією. Та що це таке, годі з’ясувати без успішного завершення даної розвідки. Але ми знаємо дещо про когнітивну синонімію з огляду на потребу, яка виникла в ній у зв’язку із проблемою аналітичності в першому розділі. Тип синонімії, якого ми там потребували, полягав радше в тім, що будь-яке аналітичне висловлювання можна перетворити на логічну істину шляхом перекладу синонімів синонімами. Змінюючи ситуацію та припуска- ючи аналітичність, ми, далебі, можемо пояснити когнітивну синонімію термінів таким побитом (дотримуючися знайомого прикладу): сказати, що «парубок» і «неодружений чоловік» є когнітивними синонімами, означає сказати, що висловлю- вання: (3) Усі парубки й лише парубки є неодруженими чоловіками є аналітичним 5 . 4 Англійський іменник «bachelor», окрім неодруженого чоловіка може також позначати науковий ступінь (bachelor of arts) або квітки волошки (bachelor’s buttons), що Квайн і має на увазі. – Прим. пер. 5 Це когнітивна синонімія в первинному, широкому сенсі. [Carnap, 1947: p. 56 і далі] та [Lewis, 1946: p. 83 і далі] припустили, як на підставі цього поняття можна виснувати вужчий сенс когнітивної синонімії, що бажаний для певних цілей. Але це особливе відгалуження утворення понять не має стосунку до теперішніх цілей і його не слід сплутувати із когнітивною синоні- мією в широкому сенсі, яку ми тут розглядаємо. 14 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму Якщо ми хочемо пояснити аналітичність зворотно за допомогою когнітивної си- нонімії як у першому розділі, тоді ми потребуємо такого підходу до когнітивної синонімії, що не передбачає аналітичності. Справді-бо, тепер варто розглянути такий незалежний підхід до когнітивної синонімії, а саме: узаємозамінність salva veritate скрізь за винятком у межах слова. Та повернімося до постановки нашого питання: чи є така взаємозамінність достатньою умовою для когнітивної синонімії. Ми можемо швидко запевнити себе в її достатності, наводячі такі приклади. Вислов- лювання: (4) Необхідно, що всі парубки та лише парубки є парубками є очевидно істинним, навіть припускаючи, що сконструйоване так строго «необ- хідно» можна істинно застосовувати лише до аналітичних висловлювань. Тоді, якщо «парубок» і «неодружений чоловік» є взаємозамінними salva veritate, результат застосування «неодруженого чоловіка» замість «парубка» в прикладі (4): (5) Необхідно, що всі парубки та лише парубки є неодруженими чоловіками має бути так само істинним. Але визнання істинності прикладу (5) передбачає визнання аналітичності прикладу (3), а отже, того, що «парубок» і «неодружений чоловік» є когнітивними синонімами. Погляньмо на те, що саме в наведеному вище арґументі надає йому вигляду го- кусу-покусу. Умова взаємозамінності salva veritate змінюється в своїй силі із варіа- ціями багатства даної мови. Наведений вище арґумент передбачає, що ми працюємо з досить багатою мовою, щоби містити прислівник «необхідно», який сконструйова- ний так, щоби задовольняти істині тоді й лише тоді, коли його застосовують до аналітичного висловлювання. Та чи можемо ми змиритися з мовою, що містить такий прислівник? Чи справді цей прислівник має сенс? Припустити, що він має сенс, означає припустити, що ми вже задовільно з’ясували сенс «аналітичного». Але тоді над чим ми так тяжко зараз працюємо? Наш арґумент не є цілковито циркулярним, проте близький до цього. Він має форму, образно кажучи, замкненої в просторі кривої. Узаємозамінність salva veritate є беззмістовною доти, доки її не релятивізують до мови, обсяг якої специфіковано в релевантних зв’язках. Припустімо тепер, що ми розглядаємо мову, яка містить лише такі дані. Існує нескінченно великий запас одномісних предикатів (наприклад, «Ф», де «Фх» означає, що х є людиною) та багатомісних предикатів (приміром, «Д», де «Дху» означає, що х кохає у), що пере- важно пов’язані із позалогічною тематикою. Решта мови є логічною. Кожне атомар- не речення складається з предиката, який супроводжує одна чи більше змінних «х», «у» тощо, а складні речення складаються з атомарних за допомогою функцій істини («ні», «та», «або» тощо) та квантифікацій 6 . Справді-бо, така мова має також перева- ги дескрипції, а також синґуярних термінів узагалі, які є контекстуально визначува- ними відомим чином (див.: FLPV, P. 5–8, а також p. 85 і далі & 166 і далі). Навіть абстрактні синґулярні терміни, що позначають класи, класи класів тощо, є контекс- туально визначуваними у випадку, якщо гіпотетичний запас предикатів містить двомісні предикати класу належності (див.: FLPV, p. 87). Така мова може бути достатньою для класичної математики, а також для наукового дискурсу взагалі, за винятком тих випадків, коли науковий дискурс містить дискусійні елементи на 6 FLPV, p. 81 і далі містить опис саме такої мови, за винятком того, що там двомісний предикат «е» виявляється одним предикатом. ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 15 Вілард ван Орман Квайн кшталт контрфактичних умовних виразів або модальних прислівників «необхідно» 7 . Отож мова такого типу є екстенсійною в цьому сенсі: будь-які два предикати, що екстенсійно узгоджуються (тобто є істинними щодо того ж об’єкта), є взаємозамін- ними salva veritate 8 . Як наслідок, в екстенсійній мові взаємозамінність salva veritate не є запорукою когнітивної синонімії бажаного типу. Те, що «парубок» і «неодружений чоловік» є взаємозамінними salva veritate в екстенсійній мові, становить лише запоруку істин- ності (3). Тут немає запоруки, що екстенсійне узгодження «парубка» та «неодруже- ного чоловіка» ґрунтується на значенні, а не лише на випадкових фактах, про що свідчить екстенсійне узгодження «істоти з серцем» та «істоти з нирками». Для більшості цілей екстенсійне узгодження становить найближчий відповідник синонімії, якою ми переймаємося. Проте лишається факт, що екстенсійне узгоджен- ня геть не виправдовує когнітивну синонімію такого типу, який потрібен для пояс- нення аналітичності, як ми це робили в першій частині статті. Потрібний там тип когнітивної синонімії має прирівнювати синонімію «парубка» та «неодруженого чоловіка» з аналітичністю (3), а не лише з істиною (3). Тож ми маємо визнати, що взаємозамінність salva veritate, якщо вона сконстру- йована в стосунку до екстенсійної мови, не становить достатньої умови для когніти- вної синонімії в сенсі, потрібному для виснування аналітичності як у першій частині статті. Якщо мова містить інтенсійний прислівник «необхідно» в згаданому щойно сенсі або інші частки з тим самим ефектом, тоді взаємозамінність salva veritate в такій мові надає достатню умову для когнітивної синонімії. Але така мова зрозуміла лише тоді, коли вже розуміють поняття аналітичності. Зусилля спочатку пояснити когнітивну синонімію, щоби потім виснувати з неї аналітичність, як в першій частині статті, є, либонь, хибним підходом. Натомість ми можемо спробувати якось пояснити аналітичність без покликання на когнітивну синонімію. Потім, безперечно, ми могли б за бажання досить задовільно виснувати когнітивну синонімію з аналітичності. Ми побачили, що когнітивну синонімію «парубка» та «неодруженого чоловіка» можна пояснити як аналітичність (3). Звісна річ, таке саме пояснення діє для будь-якої пари одномісних предикатів і його оче- видно можна поширити на багатомісні предикати. Інші синтаксичні категорії можна пристосувати в аналогічний спосіб. Про синґулярні терміни можна також сказати, що вони є когнітивними синонімами, якщо аналітичним є висловлювання про ідентичність, утворене завдяки застосуванню «=» між ними. Висловлювання можна просто вважати когнітивними синонімами, якщо їхня еквівалентність (результат їхнього поєднування за допомогою «якщо й тільки якщо») є аналітичною 9 . Якщо ми прагнемо стиснути всі категорії до окремого формулювання коштом ще одного припущення поняття «слова», до якого ми апелювали трохи раніше в цій частині статті, то ми можемо описати будь-які дві мовні форми як когнітивно синонімічні, якщо дві форми є взаємозамінними (за винятком фрагментів у межах «слів») salva (але вже не veritate, а analyticitate). Авжеж, виникають деякі технічні питання й поза випадками невизначеності чи омонімії. Утім, не зупиняймося на них, позаяк ми й так 7 Про такі елементи див. також есей VIII, «Референція і модальність» у FLPV. 8 Це є предметом [Quine, 1940: p. 121]. 9 «Якщо й тільки якщо» мається на увазі у функціональному сенсі істини. Див.: [Carnap, 1947: p. 14]. 16 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму відхилилися, а ліпше повернімося до проблеми синонімії та звернімося знову до проблеми аналітичності.
- Семантичні правила Спочатку здавалося, що аналітичність найприродніше визначати через покли- кання на царину значень. Після уточнення, покликання на значення відкрило шлях до покликання на синонімію або визначення. Але визначення виявилося примарою, а краще розуміння синонімії виявилося можливим лише за допомогою попереднього покликання на саму аналітичність. Отож ми повернулися до проблеми аналітичнос- ті. Я не знаю, чи є аналітичним висловлювання «Все зелене є протяжним». Та чи справді моя нерішучість стосовно цього прикладу викриває недостатнє розуміння, недостатнє схоплення «значень» «зелене» та «протяжне»? Я так не думаю. Халепа полягає не в «зеленому» чи «протяжному», а в «аналітичному». Часто зауважують, що ускладнення в обіжній мові, спричинене розрізненням аналітичних і синтетичних висловлювань, пов’язане із невизначеністю обіжної мови, а відмінність стає зрозумілою тоді, коли ми маємо точну штучну мову з експліцит- ними «семантичними правилами». Утім, це, як я спробую довести, є непорозумін- ням. Поняття аналітичності, яким ми переймаємося, є гаданим зв’язком між вислов- люваннями та мовами: висловлювання В вважають аналітичним для мови М, а проблема в тім, щоби надати сенсу цьому зв’язкові взагалі, тобто для змінних «В» та «М». Важливість цієї проблеми не є відчутно меншою для штучних мов, ніж для природних. Проблема надавання сенсу виразові «В є аналітичним для М», зі змінни- ми «В» та «М», залишається такою, навіть якщо ми обмежимо обсяг змінних «М» штучними мовами. А тепер я спробую упрозорити цю думку. Коли йдеться про штучні мови та семантичні правила ми, природно, згадуємо твори Карнапа. Його семантичні правила набувають різних форм, тож задля увираз- нення моєї тези я маю виокремити деякі з цих форм. Для початку припустімо штучну мову М₀, чиї семантичні правила експліцитно мають форму специфікації всіх аналітичних висловлювань М₀, за допомогою рекурсії чи якось інакше. Правила кажуть нам, що лише певні висловлювання є аналітичними висловлюваннями М₀. Отож складність тут полягає просто в тім, що правила містять слово «аналітичний», яке ми не розуміємо! Ми розуміємо, яким виразам правила приписують аналітич- ність, але ми не розуміємо, які правила приписувати цим виразам. Коротко кажучи, перш ніж мати змогу зрозуміти правило, яке починається з фрази «Висловлювання В є аналітичним для мови М₀, якщо й тільки якщо...», ми маємо розуміти загальний релятивний термін «аналітичний для». Ми маємо розуміти «В є аналітичним для М», де «В» і «М» є змінними. Звісно, у вигляді альтернативи ми можемо розглядати так зване правило як кон- венційну дефініцію нового простого символу «аналітичний-для-М₀», який краще неупереджено позначити як «К», щоби не здавалося, що він висвітлює цікаве для нас слово «аналітичний». Очевидно, що будь-яку кількість класів К, М, Н тощо вислов- лювань М₀ можна призначити для різних цілей або ні для якої. Що значить казати, що К, на відміну від М, Н тощо, є класом «аналітичних» висловлювань для М₀? Говорячи, що висловлювання є аналітичними для М₀, ми пояснюємо «аналітич- ний-для-М₀», а не «аналітичний» чи «аналітичний для». Ми не починаємо поясню- ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 17 Вілард ван Орман Квайн вати ідіому «В є аналітичним для М» із змінних «В» і «Л», навіть якщо ми згодні обмежити обсяг «Л» цариною штучних мов. Власне, ми достатньо знаємо про згадане значення «аналітичного», щоби знати про гадану істинність аналітичних висловлювань. Тож повернімося до другої форми семантичного правила, яке не говорить, що такі-ось висловлювання є семантичними, а лише те, що такі-ось висловлювання містять в собі істини. Таке правило не є предметом критики правил, що містять незрозуміле слово «аналітичний» і заради арґументу ми можемо припустити відсутність ускладнення із ширшим терміном «істинний». Семантичне правило цього другого типу – правило істини – не передба- чає уточнення всіх істин мови, а лише зумовлює – рекурсивно чи якось інакше – певну множину висловлювань, які, серед інших неуточнених висловлювань, слід вважати істинними. Таке правило можна визнати цілком ясним. Як наслідок, аналі- тичність можна демаркувати так: висловлювання є аналітичним, якщо воно (не лише істинне, але й) істинне згідно з семантичним правилом. Та й досі тут немає насправді поступу. Замість апелювання до непоясненого сло- ва «аналітичний», ми тепер апелюємо до непоясненого виразу «семантичне прави- ло». Не кожне істинне висловлювання, яке говорить, що висловлювання певного класу є істинними, можна вважати семантичним правилом, інакше-бо всі істини були б «аналітичними» в сенсі істинності згідно з семантичними правилами. Здаєть- ся, що семантичні правила відрізненні лише завдяки фактові їхньої появи на сторінці із заголовком «Семантичні правила», а тоді сам цей заголовок є беззмістовним. Далебі, ми можемо сказати, що висловлювання є аналітичним-для-М₀, якщо й тільки якщо воно є істинним згідно з такими-ось спеціально доданими «семантич- ними правилами», проте тоді ми, по суті, знову повертаємося до того самого випад- ку, який ми відпочатково обговорювали: «В є аналітичним-для-М₀, якщо й тільки якщо...». Варто нам намагатися пояснити «В є аналітичним для М» взагалі для змінної «М» (навіть допускаючи обмеження «М» штучними мовами), як пояснення «істинний згідно із семантичними правилами М» є марним, бо релятивний термін «семантичне правило» щонайменш так само потребує з’ясування, як і «аналітичний для». Порівняння поняття семантичного правила з поняттям постулату може бути пов- чальним. У стосунку до даної низки постулатів легко сказати, що таке постулат: постулатом є член цієї низки. Щодо даної низки семантичних правил так само легко сказати, що таке семантичне правило. Але якщо дане просто позначення, математи- чне чи якесь інше, ба більше, позначення, яке розуміють цілковито довільно стосов- но перекладів або умов істини його висловлювань, хто тоді зможе сказати, які з його істинних висловлювань можна класифікувати як постулати? Очевидно, що питання є беззмістовним, як і питання про те, які точки в Огайо є початковими. Будь-який скінченний (або нескінченний, що підлягає ефективній деталізації) добір висловлю- вань (мабуть, бажано істинних) є так само низкою постулатів, як і будь-який інший добір. Слово «постулат» є значущим лише стосовно акту дослідження. Ми застосо- вуємо слово до низки висловлювань лише тією мірою, якою так стається, на рік чи на мить, що ми мислимо про ці висловлювання в стосунку до висловлювань, яких можна досягнути на підставі перших висловлювань завдяки певній низці трансфор- мацій, на які ми спроможні спрямувати нашу увагу. Тепер поняття семантичного правила є так само зрозумілим і змістовним, як і поняття постулату, якщо його розуміють у подібному відносному сенсі – відносному, цього разу, стосовно тієї чи 18 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму іншої спроби навчання осіб, непоінформованих щодо достатніх умов істини вислов- лювань певних природних або штучних мов М. Але з цієї точки погляду жодне вказування на підклас істин М не є властивішим семантичним правилом за будь-яке інше, а якщо «аналітичний» означає «істинний завдяки семантичним правилам», тоді жодна з істин М не є аналітичною, якщо не виключає іншу 10 . Либонь, можна закинути, що штучна мова М (на відміну від природної) є мовою в звичайному сенсі плюс низкою експліцитних семантичних правил – повне консти- туювання, скажімо, впорядкованої пари. Також можна закинути, що тоді семантичні правила М підлягають уточненню просто як другий компонент пари М. Але завдяки тому самому символові та ще простіше ми можемо повністю сконструювати штучну мову М як впорядковану пару, чиїм другим компонентом є клас її аналітичних висловлювань. І тоді аналітичні висловлювання М підлягають уточненню просто як висловлювання в другому компоненті М. Або ще краще – ми можемо взагалі цього не заторкувати. Не всі пояснення аналітичності, відомі Карнапові та його читачам, експліцитно охоплені попередніми міркуваннями, але не важко помітити їхнє поширення на інші форми. Слід згадати лише один додатковий чинник, який іноді дається взнаки: іноді семантичні правила насправді є правилами перекладу на буденну мову, у випадку чого аналітичні висловлювання штучної мови насправді визнають такими на підста- ві аналітичності їхніх уточнених перекладів на обіжну мову. Тут, авжеж, не може бути й думки про висвітлення проблеми аналітичності з боку штучної мови. З точки погляду проблеми аналітичності поняття штучної мови із семантичними правилами є feu follet par excellence 11 . Семантичні правила, що визначають аналітич- ні висловлювання штучної мови, становлять інтерес лише тією мірою, якою ми вже розуміємо поняття аналітичності. Але вони не зарадять досягненню цього розумін- ня. Посилання на гіпотетичні мови простого штучного типу могло би бути корисним в проясненні аналітичності, якби ментальний, поведінковиий чи культурний чинни- ки, що релевантні для аналітичності, – хай якими вони могли би бути, – якось описувала б спрощена модель. Але модель, що розглядає аналітичність лише як мінімальну ознаку, навряд чи прояснить проблему експлікації аналітичності. Очевидно, що істина взагалі залежить як від мови, так і від позамовного факту. Висловлювання «Брут убив Цезаря» було б хибним, якби світ був інакшим, проте воно також було би хибним, якби слово «вбив» випадково мало сенс «народив». Це взагалі схиляє до припущення, що істину висловлювання можна якимось чином поділити на мовний компонент та фактичний компонент. З огляду на це припущення здається обґрунтованою теза, що в деяких висловлюваннях фактичний компонент мав би дорівнювати нулю. Такими висловлюваннями є аналітичні висловлювання. Утім, попри всю апріорну обґрунтованість такого припущення, межа між аналітич- ними й синтетичними висловлюваннями не окреслена. Неемпірична догма емпіри- ків, метафізичний момент віри полягає в тім, що таку відмінність треба взагалі окреслювати. 10 Попередній параграф не був частиною оригінальної публікації цього есею, що підказав Мартин (див. бібліографію), а був кінцем есею VII, «Зауваги щодо теорії референції», у FLPV. 11 Feu follet par excellence (фр.) – мандрівний вогник у властивому сенсі. – Прим. пер. ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 19 Вілард ван Орман Квайн
- Теорія верифікації та редукціонізм Протягом цих похмурих міркувань ми критично розглянули спочатку поняття значення, потім поняття когнітивної синонімії й, урешті-решт, поняття аналітичнос- ті. А як стоять справи із верифікаційною теорією значення? Цей вираз так надійно вкорінився як гасло емпіризму, що ми, авжеж, повелися б ненауково, якби не звер- нулися до нього в пошуках можливого ключа до проблеми значення та пов’язаних проблем. Верифікаційна теорія значення, що була помітна в дослідженнях з часів Прайса й далі, полягає в тім, що значенням висловлювання є метод його емпіричного підтвер- дження чи спростування. Аналітичним висловлюванням є той межовий випадок, який підтверджується за будь-яких обставин. Згідно з арґументами, викладеними в першій частині статті, ми можемо пропус- тити питання про значення як сутності та безпосередньо перейти до тотожності значення, або синонімії. Тоді основною тезою верифікаційної теорії є те, що вислов- лювання є синонімічними, якщо й тільки якщо вони подібні з огляду на метод емпіричного підтвердження чи спростування. Це підхід когнітивної синонімії, але не мовних форм взагалі, а висловлювань 12 . Хай там як, із концепту синонімії висловлювань ми можемо виснувати концепт синонімії для інших мовних форм завдяки міркуванням, що схожі на викладені наприкінці третьої частини статті. Справді-бо, через припущення поняття «слова» ми могли би пояснити будь-які дві форми як синонімічні, якщо вжиток однієї форми стосовно появи іншої в будь-якому висловлюванні (за винятком появи в межах «слів») має за наслідок синонімічне висловлювання. Кінець кінцем, з огляду на концепт синонімії для мовних форм взагалі ми могли б визначити аналітичність в термінах синонімії та логічної істини, як у першій частині. Стосовно цього, ми могли би визначити аналітичність простіше в термінах лише синонімії висловлю- вань разом із логічною істиною. Не конче апелювати до синонімії інших за вислов- лювання мовних форм. Бо висловлювання можна просто описати як аналітичне, якщо воно синонімічне із логічно істинним висловлюванням. Отже, якщо верифікаційну теорію можна визнати адекватним підходом до сино- німії висловлювання, тоді поняття аналітичності все-таки врятоване. Утім, помір- куймо. Кажуть, що синонімія висловлювання схожа на метод емпіричного підтвер- дження чи спростування. Але що це за методи, які слід порівняти для схожості? Іншими словами, у чому природа зв’язку між висловлюванням і досвідами, які сприяють або заважають його підтвердженню? Найнаївнішим поглядом на цей зв’язок є безпосередній звіт. Це радикальний ре- дукціонізм. Кожне змістовне висловлювання вважають таким, що його можна перекласти на висловлювання (істинне чи хибне) про безпосередній досвід. У тій чи іншій формі радикальний редукціонізм передує верифікаційній теорії значення. Так, Лок і Г’юм вважали, що кожна ідея має або безпосередньо походити з чуттєвого 12 Справді-бо, доктрину можна сформулювати із термінами (а не з висловлюваннями) як одини- цями. У такий спосіб Л’юїс описує значення терміна: це «критерій у розумі, за допомогою покликання на який можливо застосувати чи відмовити в застосуванні виразу, що розгляда- ється, у випадку наявних чи уявних речей чи ситуацій» [Lewis, 1946: p. 133]. Задля інформати- вного огляду змін верифікаційної теорії значення, які, утім, зосереджені на питанні змістовно- сті (meaningfulness), а не на питанні синонімії та аналітичності, див.: [Hempel, 1950; 1951]. 20 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму досвіду, або складатися з ідей, що мають таке походження. Користуючися порадою Тука (Tooke) ми можемо перефразувати цю доктрину за допомогою семантичного жарґону, говорячи, що задля значущості терміна взагалі має бути або назва чуттєвих даних, або сполука таких назв, або абревіатура такої сполуки. У такому формулю- ванні доктрина зберігає двозначність між чуттєвими даними як чуттєвими подіями та чуттєвими даними як чуттєвими якостями, а також лишається невизначеною стосовно припустимих шляхів сполучання. Ба більше, доктрина є надмірно та неприйнятно обмежувальною в почленній критиці, яку вона висуває. Обґрунтовані- ше і до того ж без виходу за межі радикального редукціонізму ми можемо вважати повні висловлювання нашими значущими елементами, у такий спосіб вимагаючи, щоби наші висловлювання як ціле підлягали перекладові мовою чуттєвих даних, але не почленному перекладові. Це поліпшення однозначно віталося б Локом, Г’юмом і Туком, але історично воно мало зачекати важливої переорієнтації в семантиці – переорієнтації, внаслідок якої первинного носія значення вбачали вже не в терміні, а у висловлюванні. Ця переорієнтація, що її можна побачити в Бентама та Фреґе, закладає підвалини Раселового концепту неповних символів, визначених у вжитку (див.: FLPV, p. 6), вона також є імпліцитною у верифікаційній теорії значення відтоді, коли об’єктами верифікації стали висловлювання. Радикальний редукціонізм, який тепер розуміють із висловлюваннями як елемен- тами, ставить собі завдання удокладнити мову чуттєвих даних та показати, як перекласти цією мовою – висловлювання за висловлюванням – решту значущого дискурсу. Карнап розпочав цей проект в Aufbau. Мова, яку Карнап обрав за свій відправний пункт, не була мовою чуттєвих даних у вузькому сенсі, тому що вона також містила позначення лоігки, аж до вищого обрису теорії. По суті, вона містила всю мову чистої математики. Імпліцитна в ній онтологія (тобто область значень її змінних) охоплювала не лише чуттєві події, а й класи, класи класів тощо. Емпірики злякалися б такої неощадливості. Утім, вихідний пункт Карнапа дуже ощадливий в його позалогічній чи чуттєвій частині. У низці конструювань, досить майстерно використовуючи ресурси модерної логіки, Карнап успішно визначає великий масив додаткових важливих чуттєвих концептів, який, але не для Карнапових конструювань, навіть у мріях не підлягав визначенню на такій обмеженій основі. Він був першим емпіриком, який, через незадоволення твердженням про редукованість науки до термінів безпосереднього досвіду, вдався до серйозних кроків задля здійснення редукції. Якщо вихідний пункт Карнапа є задовільним, то його конструювання, як він сам стверджував, були лише фраґментом повної програми. Він лише нашкіцував конс- труювання навіть найпростіших висловлювань про фізичний світ. Та, попри схема- тичність, Карнапові пропозиції з цього приводу були дуже промовистими. Він пояснив просторово-часові точки як четвірки реальних чисел і передбачив припису- вання цим точкам чуттєвих якостей згідно з певними критеріями. Якщо узагальнити, його план полягав у тім, що якості слід приписувати просторово-часовим точкам таким чином, щоби досягнути найповільнішого світу, зіставного із нашим досвідом. Принцип найменшої дії полягав у керуванні нашим конструюванням світу на підставі досвіду. А втім, здається, Карнап не збагнув, що його трактування фізичних об’єктів не досягнуло редукції не лише через схематичність, а в принципі. Згідно з його крите- ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 21 Вілард ван Орман Квайн ріями, висловлюванню типу «Якість q є в просторово-часовій точці x, y, z; t» треба надавати значення істини таким чином, щоби максимізувати та мінімізувати певні загальні характеристики, а із накопиченням досвіду значення істини слід прогресив- но переглядати в тому ж дусі. Я вважаю це гарною схематизацією (навмисно спро- щеною, якщо бути точним) того, що наука насправді робить. Але вона не дає жодно- го натяку, навіть схематичного, як висловлювання типу «Якість q є в просторово- часовій точці x, y, z; t» можна перекласти Карнаповою початковою мовою чуттєвих даних і логіки. Сполучний вираз «є в» лишається доданим невизначеним сполучним виразом. Карнапові критерії рекомендують нам, як його вживати, але не як його позбутися. Здається, згодом Карнап врахував цей момент, позаяк у своїх пізніх працях він відкинув поняття перекладності висловлювань про фізичний світ висловлюваннями про безпосередній досвід. Відтоді редукціонізм в його радикальній формі вже не фігурував у Карнаповій філософії. Проте догма редукціонізму, хоча й у витонченішій формі, продовжувала вплива- ти на думки емпіриків. Збереглося уявлення про те, що з кожним висловлюванням (чи кожним синтетичним висловлюванням) пов’язана унікальна низка можливих чуттєвих подій, так що настання будь-якої з цих подій посприяло би ймовірності істини висловлювання, а також, що існує інша унікальна низка можливих чуттєвих подій, настання яких зашкодило б такій імовірності. Ясна річ, це уявлення також імпліцитно присутнє у верифікаційній теорії значення. Догма редукціонізму вижила в припущенні, що кожне висловлювання, ізольова- не від інших супутніх висловлювань, може дозволити підтвердження чи спросту- вання взагалі. Моє контрприпущення, що посутньо спирається на Карнапову докт- рину фізичного світу в Aufbau, полягає в тім, що наші висловлювання про зовнішній світ стають перед судом чуттєвого досвіду не індивідуально, а лише як спільне тіло 13 . Догма редукціонізму, хай навіть у її послабленій формі, тісно пов’язана з іншою догмою, а саме що існує розбіжність між аналітичним і синтетичним. Справді-бо, виявилося, що остання проблема спрямувала нас до попередньої через верифікацій- ну теорію значення. Кажучи точніше, одна догма явно підтримує іншу в такий спосіб: доки взагалі вважають значущим казати про підтвердження чи спростування висловлювання, доти також здається значущим казати про обмежувальний тип висловлювання, яке беззмістово підтверджується, ipso facto, за будь-яких обставин. І таке висловлювання є аналітичним. Далебі, обидві догми є, по суті, ідентичними. Вище ми міркували, що істина ви- словлювань взагалі очевидно залежить від мови та позамовного факту. Ми також зауважили, що ця очевидна обставина містить як наслідок – не логічно, а надто природно – відчуття, що істина висловлювання якимсь чином підлягає розкладові на мовний компонент і фактичний компонент. Якщо ми емпірики, то фактичний компонент має скорочуватися до низки підтверджувальних досвідів, а в надзвичай- них випадках, коли лише мовний компонент відіграє роль, тоді істинне висловлю- вання є аналітичним. Та, маю надію, ми тепер вражені тим, як вперто розрізнення аналітичного та синтетичного чинило опір будь-якому безпосередньому окреслен- 13 Цю доктрину добре обґрунтував [Duhem, 1906: p. 303–328]. Або див.: [Lowinger , 1941: p. 132– 140]. 22 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму ню. Окрім штучних прикладів чорних і білих куль в урні, я також вражений тим, якою незбагненною завжди була проблема досягнення експліцитної теорії емпірич- ного підтвердження синтетичного висловлювання. Моє нинішнє припущення в тім, що є безглуздям, а також коренем безглуздя, казати про мовний компонент і про фактичний компонент в істині будь-якого індивідуального висловлювання. Якщо казати в цілому, то наука залежить як від мови, так і від досвіду, проте цю подвій- ність годі вистежити на прикладі окремих висловлювань науки. Ідея визначення символу у вжитку була, як ми зазначали, поступом стосовно не- можливого почленного емпіризму Лока та Г’юма. Лише Бентам збагнув, що вислов- лювання, а не термін слід визнати елементом, що підлягає емпіричній критиці. Та я зараз стверджую, що навіть вважаючи висловлювання таким елементом, ми спирає- мо наше припущення на надто хитку основу. Елемент емпіричної значущості (significance) є цілістю науки.
- Емпіризм без догм Сукупність нашого так званого знання чи переконань (beliefs), від найбуденні- ших питань географії та історії до найглибших законів атомної фізики чи навіть чистої математики та логіки, являє собою зведену людиною будову, яка стикається з досвідом лише на межах. Або, кажучи інакше, вся наука нагадує силове поле, межовими умовами якого є досвід. Конфлікт з досвідом, що відбувається на перифе- рії, призводить до перелаштування внутрішньої частини поля. Істиннісні значення треба перерозподіляти щодо деяких наших висловлювань. Переоцінка деяких висловлювань тягне за собою переоцінку інших висловлювань з огляду на їхні логічні взаємозв’язки – логічні закони, що й собі є певними додатковими висловлю- ваннями системи, певними додатковими елементами поля. Переоцінивши одне висловлювання, ми маємо переоцінити якісь інші, які можуть бути висловлювання- ми, що логічно пов’язані із першим, або можуть бути висловлюваннями про самі логічні зв’язки. Але все поле не є повністю визначеним його межовими умовами – досвідом, так що існує широкий діапазон вибору висловлювань, що їх треба перео- цінити у світлі будь-якого конкретного протилежного досвіду. Жоден окремий досвід не пов’язаний з окремим висловлюванням усередині поля, окрім непрямого зв’язку через міркування рівноваги, що впливають на поле як цілість. Якщо ця думка слушна, тоді було б оманою казати про емпіричний зміст індиві- дуального висловлювання, а особливо якщо це висловлювання віддалене від досвід- ної периферії поля. Ба більше, втрачає сенс пошук межі між синтетичними вислов- люваннями, що принагідно спираються на досвід, та аналітичними висловлювання- ми, що містять в собі принцип хай буде, що буде. Будь-яке висловлювання можна вважати істинним за будь-яких обставин, якщо ми вдамося до досить рішучих перетворень деінде в системі. Навіть дуже близьке до периферії висловлювання можна вважати істинним, попри неконтрольований досвід, через посилання на галюцинації або через виправляння певних висловлювань на кшталт логічних законів. І, як наслідок, навпаки, немає невразливого для перегляду висловлювання. Навіть перегляд логічного закону виключеного третього запропонували як спосіб спрощення квантової механіки. І яка в принципі існує відмінність між такою зміною та зміною, згідно з якою Кеплер заступив Птолемея, Айнштайн Н’ютона або Дарвін Аристотеля? ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) 23 Вілард ван Орман Квайн Задля яскравості я говорив у термінах зміни дистанцій від чуттєвої перефирії. Спробуймо тепер прояснити це поняття без допомоги метафор. Певні висловлюван- ня, хоча й про фізичні об’єкти, а не про чуттєвий досвід, здаються особливо відпові- дними чуттєвому досвідові, і то вибірково: певні висловлювання відповідають певним досвідам, інші – іншим. Я змальовую такі висловлювання, особливо слушні для конкретних досвідів, як близькі до периферії. Але в цьому зв’язку «слушності» я вбачаю не що інше, як вільні асоціації, що відображають відносну подібність, а на практиці наш вибір одного висловлювання замість іншого для перегляду в події неконтрольованого досвіду. Наприклад, ми можемо уявити неконтрольовані досві- ди, до яких ми напевно були би схильні пристосувати нашу систему шляхом перео- цінки висловлювання, що на Вулиці В’язів розташовані цегляні будинки, разом із пов’язаними висловлюваннями на ту саму тему. Ми можемо уявити інші неконтро- льовані досвіди, до яких ми були би схильні пристосувати нашу систему за допомо- ги переоцінки висловлювання, що не існує кентаврів, а також споріднених вислов- лювань. Я наполягав, що неконтрольований досвід можна пристосувати за допомо- гою будь-якої з численних альтернативних переоцінок у численних альтернативних частинах всієї системи. Проте у випадках, які ми зараз уявляємо, наша природна схильність до якнайменшого порушення всієї системи спонукала б нас сфокусувати наші перегляди на цих специфічних висловлюваннях про цегляні будинки або кентаврів. Як наслідок, відчувається, що ці висловлювання мають чіткішу емпіричну референцію, ніж надзвичайно теоретичні висловлювання фізики, логіки чи онтології. Останні висловлювання можна вважати розташованими відносно центрально в межах усієї мережі, маючи на увазі лише той привілейований неминучий зв’язок із будь-якими окремими чуттєвими даними. Урешті-решт, як емпірик, я продовжую вважати концептуальну схему науки зна- ряддям для передбачення майбутнього досвіду з огляду на досвід минулий. Фізичні об’єкти є концептуально запровадженими до ситуації як зручні посередники – не через визначення в термінах досвіду, а просто як нередуковні положення (пор. FLPV, p. 17 і далі), що епістемологічно зіставні з богами Гомера. Я, як непрофесій- ний фізик, вірю у фізичні об’єкти, а не в Гомерових богів. І вважаю науковою помилкою думати інакше. Але стосовно епістемологічної основи фізичні об’єкти та боги відрізняються лише ступенем, а не видом. Обидва різновиди сутностей містять- ся в нашій концепції лише як культурні положення. Міф про фізичні об’єкти епісте- мологічно вищий за більшість того, що він довів ефективніше за інші міфи як засіб для вироблення контрольованої структури в потокові досвіду. Постулювання (positing) не зупиняється на макроскопічних фізичних об’єктах. Об’єкти на атомарному рівні припускаються задля вироблення законів макроскопіч- них об’єктів та, кінець кінцем, законів досвіду, що є простішими та керованішими. І ми не маємо чекати або вимагати повного визначення атомарних чи субатомних сутностей в термінах макроскопічних сутностей, так само як і визначення макроско- пічних речей в термінах чуттєвих даних. Наука є продовженням здорового глузду й вона продовжує метод здорового глузду шляхом посилення онтології з метою спрощення теорії. Малі та великі фізичні об’єкти не є єдиними постулатами. Сили є іншим прикла- дом. І справді, нині кажуть, що межа між енергією та матерією є рудиментарною. Ба більше, абстрактні сутності, що становлять предмет математики – класи та класи класів тощо, є іншим постулатом у тому ж дусі. Епістемологічно це міфи на спільній 24 ISSN 2075-6461. Sententiae, 2015, № 2 (XXXIII) Дві догми емпіризму з фізичними об’єктами та богами основі, які є ні гіршими, ні кращими, за винятком відмінностей в ступені, до якого вони полегшують наше поводження із чуттєвими досвідами. Уся алгебра раціональних та ірраціональних чисел не визначена алгеброю раціо- нальних чисел, але однорідніша та зручніша, до того ж вона містить алгебру раціо- нальних чисел як нерівну або зманіпульовану частину (пор. FLPV, p. 18). Уся наука – математична, природнича та гуманітарна – подібно, але ще більшою мірою не визначена досвідом. Межа системи має узгоджуватися із досвідом, а решта, з усіма її міфами та фікціями, має за свою ціль простоту законів. З цієї точки погляду, онтологічні питання дорівнюють питанням природничої науки 14 . Розгляньмо питання, чи розглядати класи як сутності. Це питання, як я доводив у іншому місці (див.: FLPV, p. 12 і далі; р. 102 і далі), є питанням про те, чи квантифікувати змінні, які вважають класи значеннями (values). Карнап (1950а) тепер стверджує, що це питання не факту, а зручної мовної форми, зручної концеп- туальної схеми або структури для науки. Я згоден із цим, але лише із застереженням, що те саме треба визнати в стосунку до наукових гіпотез взагалі. Карнап [Carnap, 1950а: p. 32] збагнув, що він у змозі зберегти подвійний стандарт для онтологічних питань і наукових гіпотез лише завдяки припущенню абсолютної відмінності між аналітичним і синтетичним. Годі й повторювати, що я відкидаю цю відмінність 15 . Суперечка про існування класів здається радше питанням зручної концептуаль- ної схеми, а суперечка про існування кентаврів або цегляних будинків на вулиці В’язів здається радше питанням факту. Але я наполягаю, що ця відмінність полягає лише в ступені й що вона спрямовує нашу невиразну прагматичну схильність до налаштування одного напрямку в будові науки, а не іншого через пристосування якогось окремого неконтрольованого досвіду. У такому виборі фіґурує консерва- тизм, а також пошук простоти. Карнап, Л’юїс та інші посіли прагматичну позицію в питанні вибору між мовни- ми формами, науковими структурами. Але їхній прагматизм зупиняється на уявній межі між аналітичним і синтетичним. Відмовляючися від такої межі, я вдаюся до досконалішого прагматизму. Кожна людина має наукову спадщину та постійний шквал чуттєвих стимуляцій, а міркування, що спонукають її деформувати цю наукову спадщину задля упорядкуванння її постійних чуттєвих спонук, у разі їхньої раціональності є прагматичними.
ПОВНІСТЮ МЕНІ БЛЯТЬ. РОЗКРИВШИ КОЖЕН ПУНКТ НАХУЙ РОЗПИШИ МЕНІ ОСЬ ЦЕ: НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ ПЕРЕКЛАДУ КВАЙНА. ОДНИ НАХУЙ ВЕЛИКИМ ТЕКСТОМ ЯК ЦЕЙ
- Assistant
Віллард ван Орман Куайн – один із найвпливовіших філософів XX століття, який відзначився у філософії мови, епістемології, логіці та філософії науки. Одне з його найвідоміших понять – "невизначеність перекладу", яке виникає в контексті теорії лінгвістичної референції та проблеми інтерпретації природної мови. Це поняття тісно пов'язане з його радикальним критицизмом традиційного уявлення про значення.
Невизначеність перекладу полягає в ідеї, що немає об'єктивного методу визначити однозначну коректність перекладу висловлення з однієї мови на іншу. На думку Квайна, для кожної можливої інтерпретації (або перекладу) існує альтернатива, що також є сумісною з усіма лінгвістичними даними. Це має глибокі наслідки для розуміння природи значення та референції:
-
Теза незавершеності перекладу: Куайн стверджує, що в будь-якій спробі перекласти або інтерпретувати висловлення не існує одного правильного перекладу; завжди є кілька альтернатив, які підходять однаково добре. Це стосується навіть базових термінів або "протоколів" (висловлень про безпосередній досвід).
-
Роль аналітичних і синтетичних суджень: У контексті цієї невизначеності розмивається традиційне розрізнення між аналітичними (істинами з визначення) і синтетичними (істинами з факту) судженнями. Оскільки будь-яке слово або фраза можуть мати кілька інтерпретацій, ніяке висловлення не може бути абсолютно аналітичним.
-
Епістемологічний холізм: Це пов'язане з холістичним підходом Квайна до значення – щодо того, що значення окремих слів або вислів встановлюється лише в контексті всієї мови чи теорії. Таким чином, будь-яка зміна в частині системи (тез в мові або теорії) може впливати на значення будь-якої іншої її частини, що ускладнює побудову єдиного критерію правильного перекладу.
-
Критика редукціонізму: Куайн критикує радикальний редукціонізм – ідею, що кожну наукову гіпотезу або висловлення можна перевести у висловлення про безпосередній досвід. Він показує, що насправді ця редукція неможлива, оскільки кожне висловлення завжди залежить від багатьох інших висловлень у комплексі теорії.
Таким чином, питання перекладу, яке на перший погляд здається чисто технічною проблемою, в роботі Квайна піднімається до рівня фундаментального епістемологічного питання, яке ставить під сумнів наші здатності досягти однозначності в комунікації та розумінні значення.
-
Other models, same or similar prompt
Responses were produced in different, uncontrolled contexts (system prompts, settings, prior turns). This is not a benchmark.